Леся Українка (1871–1913) — зірка першої величини на світовому літературному небосхилі. Її мистецькі ідеї, образи, сюжети глибоко закорінені в європейський культурний простір і поєднують український дух із засадничими питаннями буття індивіда й людства.
Геніальна письменниця, використовуючи античні, біблійні, середньовічні мотиви, пов’язані з історією різних народів, писала про те, що бентежить розум і серце небайдужої людини: кохання і зраду, віру і глухоту, свободу і рабство, вічність і дочасність.
Тексти Лесі Українки багаті на метафорику, алегорію та ремінісценції зі світовою класикою, але завжди в центрі уваги мають українську історію, осмислену крізь досвід інших культур. Її спадщина надала українській культурі інтелектуального блиску та сформувала національну стійкість, ставши частиною канону української літератури.
Неповторний художній світ Лесі Українки вирізняють напруга, оригінальні сюжетні лінії, сильні характери та складні розв’язки конфліктів.
У цьому виданні надруковано найвідоміші драматичні поеми: «Одержиму» (1901), «На руїнах» (1904), «В катакомбах» (1905), «Кассандру» (1907), «Бояриню» (1910), «Оргію» (1913), а також драму-феєрію «Лісова пісня» (1911).
Ці твори порушують вічні питання сенсу життя: особисте й національне визволення, віру як передумову поступу, любов як основу людського єства, багатоликість зла. Відповіді читач має шукати сам, адже культурні коди майстерно приховані в архітектоніці творів.
Це сучасна література, бо вона описує те, що болить нам сьогодні, гоїть рани, спонукає до роздумів і вселяє надію.